Елементи нематеріальної культурної спадщини України

З давніх часів у поліському середовищі існувала традиція виготовлення кустарним способом діатонічної шестиотворної дудки та гри на ній. Залежно від основного способу майстрування ці дудки називали викрутками, рідше – колянками.

Традиція випікання п’яти обрядових хлібів з одного замісу та святкового ритуалу їх вживання на День Святого Георгія практикується майже 200 років болгарською етнічною меншиною.

Навички ткання передавалися в основному в сім’ї, дівчата, щоденно приглядаючись до роботи старших, швидко й легко освоювали своєрідні техніки ткацтва та переймали особливий стиль передачі кольорової гамми.

Рогозоплетіння в с. Щітки зародилося на початку ХVІІ ст.Ремесло давало змогу людям облаштувати свій побут, а в роки лихоліття допомагало виживати, продаючи та міняючи свої вироби. Елемент тісно пов’язаний з навколишнім середовищем та спирається на знання про навколишній світ, рослинний світ, а також властивості матеріалу, зокрема рогози.

Традиція наряджання могильних хрестів на Рівненському Поліссі – обряд вшанування, задобрювання померлих шляхом принесення у жертву одягу та тканини в контексті релігійних уявлень про використання їх “на тому” світі – естетичного та практичного.

Культура приготування голубців існує у багатьох регіонах України, однак на території Голованівщині голубці є універсальною, популярною і традиційною, буденною і святковою стравою.Голубці – страва непроста, хоч і дуже смачна. 

Вівчарство є традиційним промислом багатонаціональної Одещини.

Взимку 13 січня, у день преподобної Меланії римлянки, напередодні християнського свято Обрізання Василія Великого, яке відзначається 14 січня, а смае на Новий рік за юліанським календарем (старим стилей) у селі Липівка ви зможете почути на вулиці співи. Це повіншувальники ходять до кожної хати, де проживає Василь і вітають його, прославляючи святого Василія Великого.

Буковинське поминальне деревце з дарами – похоронний офірний атрибут, що відображає дар, гостину в потойбіччя для Царства Небесного душі загиблого, офіру “перед душі”.

Існує легенда, що заснували місто Сватове пасічники. В першому поселенні (тоді ще поселення мало назву Сватова-Пристань), яке і дало початок місту Сватове, козаки Ізюмського полку займались традиційними ремеслами.

Характерною ознакою традиції гуцульського дереворізьблелення є поєднання плоско-рельєфної та контурної різьби, здебільшого з геометризованих елементів, з фактурним або вибраним фоном, що суттєво вирізняються за технологічними ознаками з поміж технік різьби інших регіонів.

У переддень Нового року за старим стилем, 13 січня, зранку сходяться всі учасники маланкування до господи Маланки, що є великою честю для господарів цієї хати. Коли всі учасники у зборі, починається похід вулицями села.

Виготовлення ґердана – це традиційне народне ремесло Прикарпаття, яким займалося місцеве населення впродовж століть.

Українська вишита сорочка має давнє походження та сакральне значення. Кожен регіон України вирізняється своїми унікальними вишитими сорочками за способом крою, фасонами, кольорами, техніками вишивання, орнаментами тощо.Не винятком є і Гадяцький край.

Буковинський урочистий вінок з ковилою (коди, павун, трава) – вид дівочого головного убору дівчат деяких рівнинних сіл Буковини, який використовується як святковий та весільний головний убір і становить собою спеціальну бісерну коронку чи циліндр, до якого кріпляться пучки ковили для декоративного ефекту. 

Свою назву елемент «зливана каша» отримав завдяки тому, що ця страва готувалася гуртом.

У селі Боромля, що на Тростянеччині, напій «Варена» готували і готують щороку на дні, присвячені поминанню померлих. Такі поминання відбуваються в першу та другу неділю після Великодня. Ці дві неділі мають назву «Мироносна».

Цей обряд, скоріш за все, походить з дохристиянських вірувань, а з прийняттям християнства набув нових рис. У народних уявленнях гади мали негативне сприйняття, це можна побачити в народних казках, прикметах прислів’ях.

Практика визначає та представляє традиційні ремесла та народне мистецтво як частину нашої нематеріальної культурної спадщини, а також прагне підвищити обізнаність і захистити ремесла, які опинилися під загрозою зникнення.

В селищі Білокуракине обряд «Заплітання весільної коси» мав окремий характер використання, тобто, не кожною родиною, але це не завадило йому до наших часів дійти в повному обсязі.