У ПОШУКАХ НОВИХ ПІДХОДІВ ДО ЗБЕРЕЖЕННЯ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ: ПРИВАТНО-ГРОМАДСЬКЕ ПАРТЕРСТВО

22 Серпня, 2018 | Новини

ЧОМУ ІСТОРИЧНІ МІСЦЯ ТА ПАМ’ЯТКИ ВАЖЛИВІ? Кожен подорожуючий маленькими містечками Польщі, Чехії або іншої країни, із задоволенням відзначає затишок, мальовничість та самобутність кожного з них. Охайні та дбайливо доглянуті ратуші, млини, житлові квартали, комплекси площ, канали і мости стають «геніями місця», зберігаючи для мешканців та гостів видимі та живі традиції, непідвладні корозії часу. Але чому ж в Україні ситуація відмінна? Невже розуміння важливості матеріального спадку та історичного середовища міст, в яких ми живемо, нам недоступне? В Україні чомусь вважається, що цінність історичного будинку, району, міста є самозрозумілою та не вимагає пояснення. Якщо фахівці сказали, що об’єкт цінний, то цьому мають вірити всі, а от чому він цінний, для кого він цінний і що з того пересічному жителю – питання другорядне. В останні роки в Україні набуває популярності внутрішній туризм. Безліч агенцій влаштовують тури вихідного дня або просто одноденні подорожі до визначних місць. Українці радо відвідують історичні місцевості, музеї, купують сувеніри та готові вкладати кошти у місцеву економіку, побудовану на туристичній привабливості історичних маєтків, фортець та парків. Вирішення інфраструктурних проблем (неполагоджені дороги, відсутність якісного туристичного продукту, прийнятного готелю та кафе тощо) має не лише сприяти соціально-економічному розвитку населеного місця, а й стати запорукою сталого розвитку тих самих об’єктів культурної спадщини. Туристична привабливість пам’яток є лише одним з факторів, що визначають їхню економічну цінність[1]. В історичних середмістях завжди більш розвинений малий та середній бізнес, що створює робочі місця та сплачує податки в місцевий бюджет. Сучасний творчій підхід до ведення бізнесу, креативний кластер економіки завжди тяжіє до історичних будівель. Відродження старих міських районів із вже прокладеною інфраструктурою дозволяє економити на освоєнні нових територій. Інвестори радше вкладатимуть у розвиток історичного району або майданчика в історичному центрі, аніж деінде. Започаткування податку на нерухомість в Україні, унікальність та цінність історичної нерухомості сприятимуть наповненню місцевих бюджетів. Історичні публічні простори (майдани, вулиці, сквери) найчастіше слугують місцем проведення і концертів, і ярмарків. Нарешті, бізнес-інкубатори найчастіше обирають для себе автентичні споруди та місця з історією. Історичні місцевості неначе мають власну особистість. І недивно, адже будинки тут так само важливі, як і люди. Компактність забудови, комфортний для людей масштаб споруд, співвимірність вуличного простору – сприяють інтенсивності спілкування. Саме тому в історичних районах найбільш вигідно відкривати власний бізнес, саме тому найбільш організовані і активні громади існують саме тут. Потужна і добре скоординована громада здатна піклуватись про свій район, підтримувати окремих членів, організовувати спільні та відкриті для всіх заходи, зрештою, відповідати за стан історичного кварталу або будинку без залучення сторонніх коштів. Історичні місця є запорукою сталого розвитку. З точки зору екології, найбільш «зеленим» будинком є той, що вже побудований. Що мається на увазі? Якщо будинок вже побудований, то немає потреби у шкідливому виробництві і транспортуванні будівельних матеріалів; немає потреби в освоєнні нових природних або сільськогосподарських земель; історичні будівлі споживають менше енергії та мають менше викидів; історичні будівлі, як правило, зведені з природних матеріалів, а отже мають менше негативного впливу на довкілля; історичні райони більш щільні, орієнтовані на пішоходів, а отже проблеми з використанням автівки та шкідливих викидів можна уникнути. Історичні місця відображають нашу громадську, національну, державну ідентичність. Історичний спадок віддзеркалює культурний код та самобутність всієї нації, окремого регіону, міста, місцевості. Державна культурна політика значною мірою є питанням стратегічної ваги, що безпосередньо впливає на безпеку та незалежність нашої держави. Історична архітектура та традиційне міське середовище формує уявлення про гармонію та естетичні смаки багатьох поколінь, програмують життєвий уклад, традиції та світогляд майбутніх українців. Самоідентифікація нації спирається на історичні здобутки, сприймаючи, переосмислюючи та транслюючи їх у майбутнє, тим самим досягаючи безперервності і спадкоємності побутування країни, спільноти, родини. Звернення до минулого, до пам’яті, втіленої у матеріальній структурі – образах архітектурних споруд та історичних місць, має потужній освітній та творчій потенціал. Вчитися та винаходити нове найлегше у історико-культурних осередках, формувати образ історичного героя найкраще, відвідуючи його помешкання, розуміти формування окремих історичних явищ та менталітету найпростіше, подорожуючи визначними місцями країни, зрештою, зрозуміти втрату та смуток цілого народу найглибше можна лише на місці трагедії. Дійсно, пам’ятки архітектури і містобудування найчастіше пов’язані з такими категоріями як автентичність, історична та художня цінність, репрезентація здобутків творчого генія, зниклої цивілізації, національних меншин. Проте реальна цінність історичної споруди або місцевості може розглядатись у набагато ширшому контексті. В ЧОМУ ПРОБЛЕМА? Українським законодавством передбачено чимало механізмів та інструментів юридичного захисту нерухомої культурної спадщини, чи то історичне середмістя, історична споруда, комплекс або пам’ятне місце: історико-архітектурні опорні плани, зони охорони різних режимів, облік та наукова реставрація пам’яток. Проте донині в Україні не розроблено сталої моделі збереження історико-архітектурної спадщини. Існуючі норми мають характер примусу, жорсткого контролю та покарання за невиконання, що не сприяє заохоченню та стимулюванню недержавних ініціатив. В умовах непланової економіки, існування різних форм власності, не варто очікувати, що держава, як і в радянський період, повністю візьме на себе забезпечення ресурсної бази збереження і реставрації пам’яток та визначних місць. Українське законодавство практично не має відповіді на питання щодо узгодження пам’яткоохоронних вимог та права приватної власності. Країні бракує успішного досвіду приватної ініціативи або приватно-громадського партнерства у підтримці пам’яткоохоронної діяльності. Тож постає питання про створення умов та можливостей для зацікавлення і залучення різних учасників у збереження культурного надбання, про формування середовища заохочення взаємовигідної співпраці усіх зацікавлених сторін. Зацікавленість уряду України у культурній політиці (в тому числі охороні культурної спадщини) різко скорочується. Бюджетні витрати на заходи зі збереження культурної спадщини знизились орієнтовно на 52% (з урахуванням інфляції) за останні п’ять років[2]. Державна політика децентралізації та дерегуляції почасти віддзеркалена у проекті Закону України «Про охорону та збереження нерухомої культурної спадщини України»[3]. Проект зазнав нищівної критики зі сторони фахівців. Існуюча система державного контролю нищиться, значний обсяг функцій передається на місця, які здебільшого неспроможні ці функції виконувати через відсутність ресурсів (коштів, кадрів, фахового знання тощо). Затим, нинішній урядовий механізм збереження культурної спадщини занепадає, залишаючи вакуум у сфері управління культурною спадщиною та створюючи загрозливу ситуацію для всієї системи. Нехтування національним урядом своїх зобов’язань щодо захисту культурного надбання та агресивне нове будівництво в історичних зонах спровокували вибух активності громадських організацій та недержавних установ в основних історичних центрах. Ситуація є ще більш складною у малих та середніх населених пунктах. Оскільки за останні роки суттєво зросла кількість пам’яток та об’єктів культурної спадщини, що мають статус надбання національного або місцевого значення та розташовані в історичних ареалах або охоронних зонах історичних міст, потреба у налагодженні співпраці між власниками, фахівцями з охорони культурної спадщини, громадським сектором та державними інституціями стає нагальною необхідністю. Часто громадські протести є єдиним можливим шляхом зупинення руйнації історико-архітектурних об’єктів. Проте такий підхід може гарантувати безпеку існування пам’ятки лише на короткий час. Декілька спроб конструктивного діалогу між недержавними організаціями, муніципальними та урядовими інституціями зазнали невдач через взаємну недовіру, розчарування та відсутність дієвого механізму співпраці з метою досягнення довготривалого стійкого розвитку історичних місць. Протилежною стороною активності громад є безмірна апатія та байдужість, навіть агресивне несприйняття спадку. Відсутність інформації про цінність історичного будинку, середмістя, району, відсутність комунікації, ігнорування громади у розробленні програм збереження та функціональної адаптації пам’яток є причиною інертного ставлення населення до своєї матеріальної історії. Відсутність фінансування та звичка до відчаю, розгубленість і відсутність координації у виробленні спільної стратегії є переважною причиною загибелі більшості історичних споруд. Фахівці в галузі збереження культурної спадщини, як то архітектори та інженери, що у минулому працювали лише у державних науково-дослідних та проектних організаціях, з 2013 року отримали право (через систему сертифікування) приватної практики в галуза архітектурної реставрації, що в свою чергу створило можливість приватної фахової ініціативи. Проте основний акцент діяльності залишається сфокусованим на реставрації заради реставрації, а не продуктивному використанні та стійкому розвитку. Окрема складність визначається статусом та значенням статусу «пам’ятки» в законодавчому полі України. В радянський час в умовах планової економіки і відсутності інших форм власності, окрім державної, включення споруди до переліку пам’яток історії та культури гарантувало виділення державних коштів на її утримання та включення реставраційних заходів по ній у плани державних реставраційних майстерень. В сучасних умовах така схема організації процесу збереження пам’яток виглядає ностальгічною утопією. Жодна держава не в змозі забезпечити схоронність всіх об’єктів, вартих збереження. В сучасних умовах включення об’єкту культурної спадщини до Державного реєстру та надання йому статусу пам’ятки часто гарантує лише одне – недоторканність. Пам’яткоохоронці часто не усвідомлюють, що пам’ятка архітектури – це так само і об’єкт нерухомості, який залежить від ринку, що інвестування у пам’ятки пов’язане із підвищеним ризиком і для власника, і для інвестора, що фінансування реставрації має бути виправданим. Реставрувати, скажімо, житловий будинок у відповідності до всіх вимог та норм не лише надто дорого для власників, та ще і дуже довго (дослідження та погодження проектної документації може затягнутись на роки). Система заохочень відсутня, бюрократична тяганина та адміністративний тиск надмірні. От і стоять пам’ятки порожніми. Переважна більшість міжнародних пам’яткоохоронних документів містить припис про те, що основним засобом збереження культурного надбання є його використання. Зрозуміло, що будинок, в якому не мешкають, руйнується найшвидше. Що робити? Українське законодавство визначає, що «Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність…» (ст. 54 Конституції України)[4]. Натомість недержавні громадські організації або приватні особи «сприяють органам охорони культурної спадщини в роботі з охорони культурної спадщини» (Закон України «Про охорону культурної спадщини», 2000 р.)[5]. Цей ‘top down’ (згори-вниз) підхід не відповідає засадам приватно-громадського партнерства. Життєздатний механізм співпраці між громадським та приватним сектором не був розробленим ані на рівні законодавства, ані на рівні повсякденних практик. Враховуючи розмаїття української культури, «необхідні стратегічні залучення ініціатив місцевих громад … особливо у тих спільнотах, де вони традиційно ігнорувались»[6]. Розроблення дієвого ‘bottom-up’ (знизу-вгору) підходу, основаного на приватно-громадському партнерстві, кращим чином сприяло б інтеграції місцевого, регіонального, етнічного та релігійного розмаїття у політику збереження культурної спадщини. Визнання та приділення уваги різним категоріям цінності історико-архітектурних пам’яток, розкритим через залучення широкого спектру учасників (stakeholders – зацікавлених сторін), підкреслюватиме особливості визначного місця[7]. В умовах невідворотної передачі функцій зі збереження пам’яток на місця з усіма обтяжуючими обставинами, як то жахливий технічний стан переважної більшості історичних будівель, відсутність/недостатність фінансування, нестачі структурних адміністративних одиниць та фахових кадрів, пошук нових можливостей та ресурсів є вкрай важливим. Саме недержавні організації, ініціювання приватно-громадського партнерства, диверсифікація джерел фінансування, а також координування та модерування процесів із заохочення, залучення, розроблення та реалізації спільних дій, спрямованих на збереження культурної спадщини, можуть допомогти у вирішенні проблеми з «незручними» пам’ятками. Де шукати рішення? Успіх системи збереження культурної спадщини у англосаксонському світі, зокрема, Сполучених Штатах, базується на продуктивній взаємодії приватного та громадського секторів. Зокрема, історія приватної ініціативи у збереженні національних надбань США старша за Національну Службу Парків (National Park Service – агенція Міністерства внутрішніх справ США, аналог центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику в галузі культурної спадщини в Україні). Нині існує більше 160 партнерських організацій, що допомагають НСП у збереженні національних парків. Значна кількість національних парків функціонують виключно завдяки приватно-громадському партнерству. Дослідження та аналіз досвіду Сполучених Штатів у сталому збереженні культурної спадщини, модифікований з метою відображення українського контексту, може слугувати моделлю для дієвої програми ініціювання та підтримки залучення приватного сектору до справи збереження культурного надбання України. Що таке приватно-громадське партнерство (ПГП)? Перш за все, це метод, що набув популярності у минулі кілька десятиліть і застосовується, здебільшого, до великих інфраструктурних проектів. За визначенням це договірна угода між державним органом (будь-якого рівня) та приватною організацією, через яку розподіляються майстерність (технічні навички, знання) та майно (майнові цінності) кожного учасника для здійснення послуги або для реалізації об’єкту на користь громади. На додаток до розподілу ресурсів, кожний учасник розподіляє ризики, здобутки і можливості у здійсненні послуги або реалізації проекту[8]. Це комплексна, технічно складна угода, що найкраще пасує до великих проектів з вимогою подальшого тривалого утримання і оперування. Широке застосування ПГП вимагає демонстрації представникам влади та платникам податків (зрештою, всім зацікавленим сторонам) відчутних переваг у збереженні коштів та ефективності. Якщо застосовувати ПГП до збереження культурної спадщини, то це “залежні від контексту і те, що може бути успішним в одних обставинах, може стати справжнім крахом за інших умов… ПГП можуть залучати фонди приватного сектору, створювати можливості для прибутку приватного сектору, полегшують навантаження на урядові структури… Партнерство між приватним та третім сектором (громада, неурядові організації, матеріально немотивовані групи людей, ОСББ, активісти тощо – К.Г.) виникає як механізм для досягнення мети збереження та реставрації містобудівних утворень та менш монументальних історичних місць”[9]. До переваг ПГП належать наступні:

оптимальне та багатовимірне вирішення великих інфраструктурних проектів
більш швидке завершення проектів та зменшення запізнення в інфраструктурних проектах
більш швидке та більше повернення інвестицій у порівнянні з традиційними методами через інноваційні розробки та підходи до фінансування
аналіз очікуваної вартості «життєвості» проекту та програмування таких компонентів проекту, як оперування та утримання, їхня вартість та очікуване зниження вартості
зважені ризики: від початкової стадії до визначення здійсненності окремого проекту
Ризики розподіляються між громадським та приватним секторами, що забезпечує виграшну позицію для всіх сторін-учасників (“win-win situation”)
звільнення додаткових бюджетних коштів на фінансування більш важливих соціально-економічних проектів, зменшення бюджетного дефіциту
прийняття та підтримання високих стандартів якості впродовж “життя” проекту
зменшення податкового навантаження на “користувачів”
дозволяє уряду більш вільно здійснювати свої зобов’язання з делегування функцій

Засадами успішного ПГП є:

Ефективні методи ідентифікації змінних потреб кожного партнера
Культура довіри та співробітництва між партнерами (прогрес рухається зі швидкістю довіри)
Прозорість розподілу функцій та ролей партнерів
Побудова постійних стосунків, відкритість до спілкування
Вагомість лідерства
Спроможність кожного партнера виконати зобов’язання
Відкритий доступ до важливої інформації для кожного з партнерів
Доступність фінансових та інших ресурсів
Сумісність з відповідними політичними та нормативними вимогами
Можливість більш широкого застосування

Критеріями успішного ПГП у сфері збереження культурної спадщини є:

Визнання історичної споруди надбанням громади поза офіційним майновим статусом
Існування сталої групи, що ініціює активність, зазвичай від уряду, третього сектору або з громади
Існування певного каталізатора, що зрушує ідею перетворення – може походити з приватного, громадського, третього секторів абощо.
Широка підтримка проекту місцевою громадою, що урівнює сектор та політичні інтереси
Постійна підтримка громадського сектору, включаючи рівні уряду, що не є безпосередньо залученими до проекту
Диверсифікація джерел фінансування від традиційних, приватного сектору, до нетрадиційних, включаючи урядові інституції
Зобов’язання всіх учасників бути настільки гнучкими, наскільки можливо у питаннях можливого використання, фінансування, часового графіку та взаємодії до тих пір, поки не опрацьовано виважений і прийнятний альтернативний сценарій. Це вимагає дипломатичності, компромісу та терплячості, адже будь-який проект провокує помітну хвилю скептицизму.

Разом з тим, застосування механізму ПГП до збереження пам’яток і визначних місць має свою специфіку. Зокрема, необхідно визнавати всю цінність пам’ятки та необхідність застосування методики наукової реставрації, діяти відповідно до вимог пам’яткоохоронного законодавства та реставраційних норм. Реставрація окремої споруди може в даному випадку розглядатись як каталізатор подальших соціально-економічних зрушень та реабілітації історичного району (за визначенням Донована Репкіми такі споруди є «білими слонами»). При цьому громада виступає повноцінним партнером у стосунках та процесах, які визначають стан та подальшу долю історичного надбання. Напевно, найбільш показовим прикладом ПГП у галузі збереження культурної спадщини в США є поле Геттісбурзької битви. Битва під Геттісбургом стала ключовим епізодом у Громадянській війні 1863 року. Величезна кількість полеглих перетворила це поле на місце паломництва та вшанування героїв як Півдня, так і Півночі. Поле перетворилось на меморіал просто неба з безліччю монументів та пам’ятних знаків, встановлених родинами, різними армійськими групами, урядами штатів, громадськими установами. Поле битви під Геттісбургом отримало статус національного парку, проте жодна установа не була у змозі утримати самотужки величезну територію з надмірною кількістю пам’ятників, а також колекцію артефактів у належному стані. Крім того, у комунікації з різними зацікавленими сторонами було визначено концепцію реабілітації культурного ландшафту поля битви з реконструкцією стану та вигляду місцевості на час проведення битви. Наслідком цього мали стати викуп приватних фермерських ділянок, ліквідування пізніх споруд, насаджень та прокладання електромережі під землею. Так само необхідно було побудувати центр візитерів з музеєм, бібліотекою, архівом, лекторієм, кінозалом, забезпечити комфортне перебування та можливість огляду всієї території для всіх груп відвідувачів. Амбіційний проект не мав шансу на здійснення без партнерства національного парку з неурядовою неприбутковою організацією «Друзі Геттісбургу», яка взяла на себе навантаження з фандрейзингу, будівництва центру візитерів та утримання території історичного поля битви[10]. Мовою цифр ефективність приватно-громадського партнерства у Геттісбургу визначається $103 млн. вартості робіт (за 2008 р.), 6,254,432 відвідувачів за 5 перших років, $420.000 річного прибутку після відкриття Центу Відвідувачів, ефективне збереження близько 1 млн артефактів та реставрація 430 гармат, 76.047 безкоштовних автобусних турів, $73 млн привнесених у місцеву економіку, створення близько 1000 робочих місць. Приватно-громадське партнерство із залучення величезної кількості зацікавлених сторін стало основою для реконструкції закинутого залізничного коридору у південно-східній частині Манхеттену, що перетворився на всесвітньо відомий парк Хайлайн. Цей метод допоміг зберегти історичну військову базу в Пресцидіо у Сан-Франциско (місце подій відомого роману між російським капітаном Резановим та юною Кончітою, сюжет якого покладено в основу відомої рок-опери «Юнона і Авось»), перетворивши покинуту місцевість на один з найпрестижніших житлових районів міста. Завдяки партнерству вдалось відреставрувати і ще більше розкрити історичне значення об’єкту всесвітньої спадщини ЮНЕСКО у Філадельфії – Індепенденс-Холл, будівлю, в якій підписали і проголосили Декларацію Незалежності та Конституцію США. Перелік прикладів партнерських стосунків, що допомагають у досягненні спільної мети, можна продовжувати. Питання щодо застосування приватно-громадського партнерства в Україні практично не розроблялось. Єдиним прикладом теоретичного осмислення можливостей застосування ПГП на прикладі реабілітації історичного велодрому в Києві є стаття Пола Томаса, колишнього професора економіки Університету Колорадо, який більше 20-ти років мешкає в Україні[11]. Пан Томас пише, що приватно-громадське партнерство – «це юридична, фінансова та операційна модель розвитку за допомогою державного сектора, приватного бізнес-сектора і «третього сектора» (недержавних організацій, або NGO’s, місцевих груп активістів та мешканців), які об’єднують свої зусилля та можливості фінансування для втілення й оперування проектів, економічно та соціально життєздатних і, отже, стабільних протягом тривалого часу… є прикладом симбіозу, в якому кінцевий результат перевищує просте сумування елементів»[12]. Стислий огляд чинного Закону України «Про державно-приватне партнерство» доводить його невідповідність розумінню сутності партнерства, традиційність надмірного контролю держави, покладання зобов’язань на приватні структури та ігнорування «третього сектору». Для ефективності партнерства пропонується застосування механізмів заохочення (чим більше вклад учасника, тим більше його ефективність та отримана вигода у спільній роботі) та створення «рушійного двигуна», компанії посередника, задля досягнення консенсусу. На жаль, можливість випробувати новий для України метод на базі велодрому не була реалізована. Концепція приватно-громадського партнерства, або теоретичне осмислення громадської і приватної ініціативи та їх впливу на пам’яткоохоронну та реставраційну діяльність в Україні лише починає розроблятись. Попереду глибока аналітична робота щодо залучення громади як повноцінного учасника для успішного збереження культурної спадщини. Науково-дослідні та проектні інститути, заповідники та інші організації, професійно зайняті в процесі управління та збереження культурної спадщини в Україні, нині оперують суворими та архаїчними схемами, сформованими у Радянському Союзі та успадкованими Україною, що залишає обмежений простір для інноваційних підходів. Подальше ознайомлення професійної громади з міжнародним досвідом та кращими практиками сприятиме пошуку нових схем взаємодії з метою переходу від суто технічної підтримки історичних об’єктів до розвитку стратегій, в яких реставрація є частиною широкого процесу взаємодії суспільного, комерційного та державного секторів з метою створення та усталення культурного капіталу. Фахівці мають бути обізнані у механізмах, що дозволяють ініціювати, управляти та отримувати користь від приватно-громадського партнерства в галузі збереження культурної спадщини. Лише через учать громадськості можна гарантувати сталий розвиток та збереження історичної спадщини[13]. Приватно-громадське партнерство, так само як і інші засоби спільного вирішення проблем, спрямовуватимуть приватну та громадську ініціативу на розвиток та підтримку історичних місць задля блага громад, в тому числі зайнятості, освіти, туризму та загальної обізнаності щодо культурної цінності. Подальше розроблення теми залучення громад до збереження культурної спадщини сформує «дорожню карту» для українських недержавних організацій з метою зміни напрямку їхньої діяльності з пасивного захисту до активного збереження та використання історичних місць.

[1] Дякую Тому Мейсу за натхнення. Детальніше його статті «Why Old Places Matter» можна прочитати тут: http://forum.savingplaces.org/blogs/forum-online/2016/03/30/blog-series-why-do-old-places-matter

[2] Закон України Про державний бюджет України на 2009 рік“ (2009), http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/835-17 ; Закон України “Про державний бюджет України на 2013 рік” (2013), http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5515-17; http://www.indexmundi.com/g/g.aspx?c=up&v=71

[3] Проект можна завантажити зі сторінки Міністерства культури України http://195.78.68.75/mcu/control/uk/publish/article?art_id=245035276&cat_id=244909847

[4] http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80

[5] Закон України «Про охорону культурної спадщини», 2000 р., http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1805-14

[6] Tara Inniss “Heritage and Communities in a Small Island Developing State: Historic Bridgetown and its Garrison, Barbadis”, World Heritage: Benefits Beyond Borders. Edited by Amareswar Galla (Cambridge University Press, 2012), p. 76-77.

[7] Randall Mason, “Theoretical and Practical Arguments for Values-Centered Preservation” (CRM Journal, Summer 2006), pp. 32.

[8] National Council of Private-Public Partnership http://www.ncppp.org/ppp-basics/7-keys/

[9] Susan Macdonald, Caroline Cheong. The Role of Public-Private Partnership and the Third Sector in Conservation of Heritage Buildings, Sites, and Historic Urban Areas. Research Report – The Getty Conservation Institute, LA с. 32

[10] Особисто дякую Барбарі Фіннфрок за інтерв’ю та нагоду дізнатись більше про її роботу та роботу її колег у Національному Парку Геттісбургу.

[11] Особисто дякую пану Полу Р. Томасу за натхнення та допомогу в дослідженні.

[12] http://voxukraine.org/2015/12/11/transforming-kyivs-development-through-public-private-partnerships-ua/

[13] “Engaging the Public in the Sustainable Development of its Heritage” by Taissa Bushnell for Zamosc’ UNESCO Summer School 2008, presentation not published.

КАТЕРИНА ГОНЧАРОВА

ЗАСТУПНИК ДИРЕКТОРА З НАУКОВИХ ПИТАНЬ

УКРАЇНСЬКОГО ЦЕНТРУ КУЛЬТУРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

К.І.Н., СТИПЕНДІАТКА ПРОГРАМИ FULBRIGHT (2014-2015)

]]>