Культурна промоція – ось чого потребує Україна, аби бути відомою у світі не завдяки недолугим правителям і корумпованій владній системі, а завдячуючи талановитій нації та надбанням нащадків. Тіна Пересунько, українська журналістка, культурний оглядач та дослідниця української дипломатії в ХХ сторіччі, створила цікаві матеріали про тріумф Української Республіканської Капели в світі, про що наше з нею інтерв’ю.[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][vc_column_text]Ви досліджували закордонне відрядження Української Республіканської Капели 100 років тому. Як ви вважаєте, чи було доречно новоствореній країні, яка ще не здобула світового визнання, у період війни на 3 фронти витрачати такі великі гроші (в перерахунку на сучасні кошти – близько 20 мільйонів доларів) на розвиток і просування культури, пісні? Чи було це ефективним? Варто нагадати контекст подій, про які говоримо. Головною передумовою створення і відрядження за кордон Української Республіканської Капели була потреба державного визнання Української Народної Республіки на Паризькій мирній конференції, що розпочалась у січні 1919 року після завершення І світової війни. Україна у роки боротьби за незалежність 1917-1921 років мусила захищати кордони. Українці в умовах глобальних зовнішніх упереджень мусили воювати за незалежність і зброєю меча, і нотою дипломатії, зокрема, музичної, або ширше – культурної. Ставка на українську культуру і народну пісню, як речника української політики, була знахідкою тодішніх урядових еліт, які походили переважно з культурного середовища. Головнокомандуючий української армії і член Директорії УНРСимон Петлюра, що координував також культурну політику в державі, на початку січня 1919 року дав розпорядження створити Українську Республіканську Капелу. Він також потурбувався про законодавче та державне фінансове забезпечення українського відрядження до Парижу. Не дивлячись на те, що українське військо і державність програли у тодішній нерівній боротьбі з опонентами української незалежності, українській культурі й пісні вдалось сформувати за кордоном цілу армію «фанатиків української самостійності», як писали про це очевидці і про що свідчать архівні документи: закордонна преса тих часів, чисельні відгуки творчої інтелігенції Заходу і політичних лідерів провідних держав світу. Фактично цьому культурно-дипломатичному проекту вдалось зробити те, що було не під силу інструментам офіційної дипломатії чи зброї – український «Щедрик» (коронний номер концертів Капели, який згодом став відомий як «Carollofthebells») переконав світ (який або не знав про українців, або ставився до нас упереджено і вороже) в тому, що українці не просто окрема від росіян нація, а справжня культурно-цивілізаційна потуга Європи, гідна визнання і підтримки. Щоб не бути голослівною, надам кілька таких свідчень, що зберігаються в Центральному державному архіві органів вищої влади та управління України (таких задокументованих свідчень маємо кілька сотень):
«Український хор не тільки досяг своєї поважної мети, давши докази античної цивілізації України, багатої національним фольклором, що підтверджує високу культуру народу, він дав більше – приклад надзвичайної досконалості» (Франція, «L’avenir», 21 січня 1921 року);
«Український хор завітав до Берліну. Мета йогосвітовоїподорожі – здобутиморальнезавоювання для молодоїНародноїРеспубліки. Нас вінзавоюваввідразу» (Німеччина, «BerlinerZeitungamMittag», 29 квітня, 1920 року);
«Мої всі симпатії на боці вашого народу» (Бельгія, королева Елізабет, 1920)
«Українці дали нам не тільки красу, але й лекціюнаціональноїсамосвідомості» (Бельгія,«Devolksgazet», 19 січня 1920 року);
«Вони даютьнайвищуатестаціюмузичнійкультуріУкраїни» (Швейцарія, «TagesAnzeiger», 23 жовтня 1919);
«Хто пережив і відчувпрекрасніспівиУкраїнськоїРеспубліканської Капели, не може не полюбитиУкраїнивсієюдушею (Чехія,«Ukrajinskarepublikanskaкареlа», 1919);
«Українці – перші, хто приїхав до нас не брати, а давати» (США, Сенатор, 1922);
«У всьому тому почуваєтьсяокремийнаціональний дух, який не маєнічогоспільного з так званою «російськоюмузикою» (США, «TheMichiganDailyAnnArbor», 14 лютого 1923);
«Перший раз в житті я шкодую, що у мене немаєдругої руки, і я не можу вам плескати»(Мексика, Президент АльвароОбрегон, 1922),
«Цейлюдський гурт примусив нас дрижатипід час своїхконцертів і нагадав, що на цімБожімсвітііснуєнація, якійім’я Україна» (Бразилія,«Gazetadenoticias», 1923);
«Ми вбачаємо в концертах українського хору елемент, якийспричиниться до піднесеннянашоївласноїмузичноїкультури» (Уругвай, «Elbienpublico»,1923);
«Ціслов’янизаволодіютьмайбутнім» (США, «TheChicagoEveningPost», 1922).
[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][vc_media_grid element_width=”6″ grid_id=”vc_gid:1542875167620-002bf88a-a3da-1″ include=”6490,6491″][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][vc_column_text]Афіші концертів Української Республіканської Капели у Польщі й Франції
[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][vc_column_text]Український прорив російської інформаційної блокади шляхом пісенної дипломатії засвідчив високу конкурентоспроможність української культури – «м’якої сили» української політики. Недаремно після нейтралізації УНР окупаційна радянська владаусіляко знищувала пам’ять про світовий резонанс української культури і державності: Петлюру застрелено у Парижі 1926 року;автора «Щедрика» Миколу Леонтовича у 1921 році знищено російськими спецслужбами за «контрреволюційну діяльність»; Кошицеві, диригентові хору і головному українському культуртрегеру, заборонено повертатись в Україну.[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column width=”5/6″][vc_column_text]Диригент Української Республіканської Капели Олександр Кошиць
Така ж політика запроваджувалась і щодо інших діячів української культури. Мова – пропредставників «розстріляного відродження», «бойчукізму», «шістдесятництва» тощо. За політичними статтями – як організаторів або учасників націоналістичних терористичних і контрреволюційних організацій – розстрілювали головних українських культуртрегерів – Михайла Бойчука, Леся Курбаса, Михайля Семенка, Миколу Зерова, Валер’яна Підмогильногота сотні інших. Якби вони свого часу не були ліквідовані російським тоталітарним режимом, який вбачав в українському незалежному мистецтві свого внутрішнього державного ворога, Україна стояла б сьогодні поруч європейських культурних націй.[/vc_column_text][/vc_column][vc_column width=”1/6″][vc_media_grid element_width=”12″ grid_id=”vc_gid:1542875167625-df108c22-dc33-10″ include=”6429″][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][vc_column_text]Натомість світ сьогодні знає чомусь «російського» Гоголя, чомусь «російського» Довженка, чомусь «російського» Малевича, але з усіє впевненістю – «український» Чорнобиль, «українську» корупцію, «українського» Шевченка (але не того, якого б нам хотілось). Якщо говорити про сутоXXстоліття, то всі так звані «радянські» поети, актори, режисери, письменники, науковці, винахідники, розробники космічних і комп’ютерних технологічних інновацій, серед яких численна кількість українців – світ автоматично трактує як росіян. Те саме стосується нашої історичної та культурної спадщини у глибшому минулому – Артемій Ведель, Петро Чайковський, Дмитро Бортнянський, Микола Ге, чи той самий Гоголь, який за свідченням Євгена Маланюка записав себе під час перебування в європейському санаторії як «українець, замешканий у Москві» (між іншим, кожному варто перечитати першу редакцію його «Тараса Бульби», яку за наполяганням російського царя Гоголь переписав, – там і слова немає про «русского царя», а політичний центр твору становить ідея козаччини). Отже, елітарна українська культура, яка забезпечила б добру репутацію будь-якій державі світу, була свого часу або знищена, або анексована Росією.Для «хутірної» жУкраїнизапроваджувалась політика «фольклортоталітаризму» – створення з українців периферійної, маргінальної, сільської нації (у той час як справжня народна культура нищилась з розкуркуленням і Голодомором). Внаслідок цього тривалий час нашою культурною політикою править «шароварщина». Про це детально пише у своїй книжці «Ave, Europa!» Оксана Пахльовська. І це треба усвідомлювати, коли ми піднімаємо питання нашого національного престижу в світі. Тому свою пізнаваність у світімусимо створювати не лише в сучасних умовах протистояння російській агресії, але й відвойовувати нашу анексовану культурну спадщину – за допомогою історичних знань, їх модернізації та актуалізації у публічному і молодіжному просторі. Як слушно зауважує Оксана Забужко, «вся наша спадщина, свого часу затаврована в СРСР як «петлюрівська», й досі недоторкана». Приміром, будинок Миколи Леонтовича на Вінничині, який подарував світові «Щедрик» («Carollofthebells»), міг би стати меккою для музикантів різних куточків світу. Сьогодні ж він сиплеться через брак коштів і нерозуміння його економічного і культуротворчого потенціалу.[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column width=”1/4″][vc_media_grid element_width=”12″ grid_id=”vc_gid:1542875167627-167f2a6c-1c8a-0″ include=”6496″][/vc_column][vc_column width=”3/4″][vc_column_text]Будинок, де народився Микола Леонтович, с. Шершні на Вінничині Чи багато дав Україні культурно-дипломатичний проект відрядження Української Республіканської Капели за кордон у тодішніх умовах військового та інформаційного протистояння Росії? Дав і дуже багато! Чи вдалось нам ці успіхи інструменталізувати і монетизувати на користь іміджу української держави і впевненості сучасного українського громадянина у конкурентному світі? Ні! Через втрату можливостей зробити це сто років тому внаслідок російської окупації. А сьогодні – через відсутність політичного йекономічного інтересу до української культурної й історичної спадщини. Незнання позитивних проектів минулого не дає нам вийти на позитивний державний курс. Хоча ці знання сьогодні є цінним джерелом для національної гідності, відчуття позитивної історичної спадковості, а значить – позитивної історичної перспективи.[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][vc_column_text]Інтерв’ю записав Влад Дунаєнко, студент 3 курсу Інституту журналістики КУБГ Джерело[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row]]]>